Суббота, Мая 27, 2017
   
TEXT_SIZE

Фундаментальним завданням СБУ і СЗР є демонтаж розвідувально-підривних платформ спецслужб Кремля на території України та за її межами. Класичним проявом бездіяльності СБУ щодо недопущення антидержавних дій московинів є публікація антиукраїнських матеріалів у книзі Світлани Варшавської «Учебник ненормативной лексики английского языка» (“Агентство Светланы Варшавской”, 2014; ISBN: 978-617-655-083-9), та їх розповсюдження через мережу авторитетних українських книгарень.

 

Подробнее  

БОЛЮЧІ ПРОБЛЕМИ В ІСТОРІЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Рейтинг пользователей: / 1
ХудшийЛучший 

Не підлягає сумніву, що сучасний момент у житті цілого ряду східноєвропейських націй, зокрема тих, що були поневолені – або були залежні – від московського політичного центру, визначається активними зусиллями в напрямі побудови власного незалежного державного життя.

Загальновідомо, яку велетенську роль в епоху національного відродження відіграє історична традиція – як у державному будівництві, у творенні та поширенні національної ідеї, так і в побудові фундаментів національного виховання, національної школи. Через те, що утворення т. зв. «нових» держав, тобто, в основному, відновлення давніше існуючих, поневолених імперією, старих державних організмів, не можливе без спалаху ідей патріотизму – виникає цілком практична проблема співіснування ідей патріотизму багатьох націй-держав Східної і Центральної Європи на такій площині, щоб ці ідеї не були джерелом чергових міжнаціональних конфліктів, а, навпаки, зміцнюючи самоповагу до власної нації, не порушували повагу до нації-сусіда.


В наш час існує дві, я б сказав, дуже підступні політологічні теорії, опрацьовані на заході в середовищі панівних та імперських націй (або націй з імперськими традиціями в минулому та з імперськими амбіціями в сучасному), які посилено пропагують у Східній Європі і які, хочемо ми цього чи ні, відбиваються також на вивченні та інтерпретації минулого східноєвропейських націй. Відбиваються, бо і теорії поширюють не лише політологи та соціологи – їхніми прихильниками стають аж надто часто історики. Мова йде:

По-перше, про оголення сучасної дійсності, зокрема у Східній Європі, епохою націоналізму (навіть опрацьовано таку блискотливу формулу: «великий націоналізм малих націй»);

По-друге, про пропаганду відсутності будь-яких морально-етичних принципів – у сучасному політичному (а також економічному, хоча б) житті.

Вперто здійснюється намагання проводити проекцію таких теорій на минулі століття, що призводить до великого хаосу в історичних уявленнях та до заперечення вимоги об’єктивного, правдивого висвітлення минулого і сучасного.

Про першу теорію – націоналізму т.зв. "малих націй". Історики якось забули, що минуле вже неодноразово оголошували епохою націоналізму – і що ці епохи, як не дивно, збігалися з періодами краху багатонаціональних імперій, побудованих, як правило, на політичному гнобленні та економічній експлуатації залежних націй. Так було в період краху Турецької та Австро-Угорської імперій – тому початок XX ст. з 20-ми роками включно було оголошено епохою націоналізму; таке відбувалосяу 40-х роках в період краху Британської та Французької, а також Іспанської, Португальської колоніальних імперій. Теорію про «епоху націоналізму» відродили з великим завзяттям тепер, в період розвалу Російської імперії (яку, всупереч реаліям, оголосили «останньою імперією світу», намагаючись такими словами завуалювати, що існують, ще інші багатонаціональні імперії, які, раніше чи пізніше, чекає розвал – очевидно, під черговий крик, що наступає «епоха націоналізму». Теорія «великого націоналізму малих націй», породжена в колах інтелектуалів, для яких панівною залишається туга за імперією, втраченою сьогодні, в недавньому або й далекому минулому, відбивається дуже негативно на інтерпретації історичних процесів. Вона вимагає ідеалізації імперських утворень, в яких, мовляв, поневоленим націям жилося не так то зле, а після виходу з імперій вони, ці поневолені нації, стали жертвою політичного хаосу. Теорія «великого націоналізму малих націй» виступає з запереченням необхідності національно-визвольної боротьби на практиці, з ідеєю її шкідливості, а в ділянці історіографії – проти її героїзації, проти виховання патріотичних якостей у суспільстві. Це ж все – націоналізм, шовінізм, а людство, нібито, іде до космополітизму з загальною дружбою і всесвітньою любов’ю.


Про те, що ідея «великого націоналізму малих націй» будується на цілком фальшивому фундаменті, з цілковитим замовчуванням того, що націоналізм малих націй – це лише реакція на шовіністичне гноблення, на денаціоналізаторський натиск, на етно- і геноцид великих, панівних, імперських націй, скеровані на підлеглі нації – якось раптово всі прихильники новоявленої теорії забули.

Про другу теорію – заперечення етносу в сучасній та минулій політиці, в результаті – також в інтерпретації історії. Якщо б, образно кажучи, Макіавеллі здатний був вийти з могили і зумів перечитати все те, чим у наш час виправдовують відсутність, зайвість, непотрібність, або просто шкідливість морально-етичних принципів у політиці, в економіці, інших ділянках життя – то він, Макіавеллі, очевидно, побіг би чимшвидше до своєї могили, щоб заховатися від світу, в якому проповідують такі принципи. Бо, якщо у Макіавеллі можна, нібито, прочитати (що також не є певне, бо буквально в нього так не сказано), що «мета виправдовує засоби», то він, згідно з загальною тенденцією свого славнозвісного трактату «Князь», явно говорив про світлу, моральну, справедливу мету. Сучасні теоретики оголошують, що всякої мети можна добиватися будь-якими засобами (цією метою може бути і поневолення та винищення націй, хоча б). Такі «принципи» вибивають будь-який грунт з під морально-етичних цінностей, бо вона має бути вчителем не лише добра, але і зла.

Мені здається, що ми всі, в принципі, розуміємо, до яких наслідків у вихованні, в дослідженні історії може довести застосування у наш час обох дуже поширених теорій – теорії мнимого «великого націоналізму малих націй» та теорії допустимої аморальності політиці, в суспільному житті, в історичній науці.

У сучасному політичному житті – та, в результаті, у історичній науці – далі намагаються зберегти погляд на панівні та пригноблені нації як на щось об’єктивно обґрунтоване, потрібне, необхідне (це ще далекий відгомін поглядів минулого століття на т. зв. історичні та неісторичні нації). В результаті – подвійний алгоритм мислення, який застосовується в історичній науці з впертою послідовністю.

Полякам і росіянам боротися з чужоземним поневоленням, наприклад, німецьким – це героїзм і найвищий приклад патріотизму; українцям боротися з польським, російським та іншим поневоленням зась, бо Богдан Хмельницький колись підірвав Польську імперію (про що деякі польські історики ще досі не можуть спокійно писати), а Грушевський, Петлюра та інші хотіли підірвати непорушну єдіну і нєдєліму Російську імперію.

Польські повстання 1831 і 1863рр. – героїчні зусилля народу (незважаючи на те, що метою повстань було захоплення також, етнічно непольських земель), а українські повстання – козацькі, гайдамаччина – це лише криваві бунти черні, як придушували англійці, повстання сіпаїв у Індії.

Керівники національно-визвольного чи «революційного» руху (Ленін, Пілсудський) «мали право» співробітничати з чужоземними розвідками, поєднувати власні інтереси – інтереси власного народу, власної партії – з інтересами чужих держав; поневолені нації такого права не мали; у першому випадку – історію України заповнили довгими рядами зрадників народу, гетьманами, отаманами, політичними діячами, які, однак, не були зрадниками (з точки зору недавньої радянської історіографії), якщо вони, наприклад, продавалися і продавали Україну Москві.

Застосування масового кривавого державного терору, цілого арсеналу безправних засобів етно- і геноциду, організації штучного голоду, масового терору, депортації включно, в історіографії панівних націй при менших масштабах дій виправдовується цілком, при глобальніших – просто замовчується; якщо ж до таких, накинених панівними націями, засобів вдаються поневолені нації, то це злочини та різанина. Пригадаю тут інтерпретацію Хмельниччини, Гайдамаччини чи, хоча б, подій 40-х років на західноукраїнських землях (різанини АК та УПА).

Загарбання етнічно чужих земель з метою побудови імперії – це прояв права, права сили чи збройної руки (так писали історики ще у 20-х роках, пізніше ці терміни якось поступово зникли), чи право поширення культури – культуртрегерства, ладу і порядку, релігії; намагання ж колишніх поневолених націй не те що заявити претензії, але оголосити про свої історичні права на колишні або сучасні етнічні землі (Кубань, наприклад) – це вже розбій, дестабілізація, порушення міжнародних умов.

Насильницька асиміляція пригноблених націй, винищування їх етнічного ядра – панівних верств, інтелігенції, ліквідація культури, науки, освіти, запровадження чужої релігії, крадіж культурних здобутків, перекинчицтво, депортації – виправдовуються стратегічними, геополітичними, державними, тобто імперськими інтересами (наприклад, акція «Wisła» у післявоєнній Польщі), культуртрегерством, вищістю культури; сама думка про те, що колишні підкорені народи могли б застосувати подібні методи, до своїх недавніх поневолювачів, викликає хвилю провокацій, фальсифікацій, цькувань, дезінформації – також відносно історичного минулого. Повстання Жанни Д’Арк проти англійського панування ніхто ніколи не думав оголошувати проявом французької ксенофобії – українські повстання це яскравий приклад ксенофобії, антисемітизму, шовінізму та інших «гріхів», на які має право панівна нація, але ніколи – пригноблена.

Збереження, розбудова держави, агресія та анексія во ім’я творення імперії, т.зв. «збирання» ісконно руських земель, відновлення «історичної Польщі» (тут уже обов’язково історичної Польщі, а не, скажімо, Польско-Литовської держави) – це віковічне право панівних націй; визволення ж з-під політичного, національного, соціального, економічного гноблення поневолених народів – це хаос, анархія, жорстокість, порушення ладу, спокою і порядку, ледве чи не світова катастрофа.

Це не всі, очевидно, приклади подвійного алгоритму мислення, але їх, здається, досить для того, щоб довести, що до об’єктивної, зрівноваженої, справедливої і правдивої історичної науки в державах Східної й Центральної Європи ще дуже і дуже далеко.

Виникає питання: чи сьогодні, при сучасному стані міжнаціональних відносин, досі значною мірою антагоністичних, при культивуванні історичних і політичних міфів, фальсифікації історичних процесів (наприклад, етногенезу), поширенні виправдовувальних доктрин «історичної необхідності» можливе створення об’єктивної, загальної для націй Східної і Центральної Європи єдиної історичної дійсності? Здається, для всіх нас теоретично ясно, що пункт підрахунку на шкалі добра і зла може бути один-єдиний, так як одними-єдиними є і мусять бути права людини і одними-єдиними є ідеали повноцінного громадянського суспільства.

Якщо ми справді ще віримо в принцип, що historia est magistra vitae, то ми розуміємо, що ця вчителька мусить бути правдивою і чесною незалежно від того, чи вона є представником колишньої панівної чи поневоленої нації. Що історична наука мусить стояти на платформі справжньої реальної рівноправності націй, держав, людей як у сучасному, так і в минулому. Що вона мусить визнавати право всіх націй на державну незалежність в усі періоди їх історії. Що її треба будувати на морально-етичному підході до історичних явищ. Стисло кажучи, проблема зводиться до того, що, як у пеальному житті, колишні та сучасні панівні нації мусять перестати бути ідеалізовано панівними, так вони мусять перестати бути ними також у наукових дослідженнях. Колишні й сучасні поневолені нації мусять перестати бути пригнобленими в житті, а в історичних працях їх мають позбавити – і вони самі мають позбутися – комплекс неповноцінності. Проблема перестане існувати тоді, коли нації стануть рівно порядними та рівноправними в житті і в науці.

В історії націй Східної і Центральної Європи є дуже багато болючих сторінок. Це тривалі рани, які часом налічують багато сторіч. Завдання правдивої історичної науки полягає, зрозуміло, не в тому, щоб ці рани роздряпувати, а в тому щоб їх розкрити і очистити, щоб вони могли далі вже нормально гоїтися, а не безконечно гноїтися. Ми розуміємо, що рубці залишаються, що вони спершу також болять, але поступово, при вмілому догляді, вони теж можуть розсмоктатися.

Коли вірити в благородні завдання істориків, які, в першу чергу, повинні полягати у правильному висвітленні минулого і в поверненні історії її функції «вчительки життя», то перед істориками Польщі, Литви Білорусії, України, а також Росії стоять дуже важливі й відповідальні завдання. Якщо їх виконання доведе до поступового злагіднення та нівелювання міжнаціональних антагонізмів у дусі зрозуміння рівноправності держав і націй, засудження дискримінації та гноблення одних націй іншими відповідно до ідей про права людини та побудову повноцінних громадянських суспільств, тоді ми, історики, зможемо говорити про виконання тих морально-етичних завдань, котрі, як я глибоко переконаний, стоять перед нами також.

*За матеріалами статті Я. Дашкевича з книги «Учи неложними устами сказати правду», К.: «Темпора», 2011, 828 с.: «Подзвінне операції «Вісла»» с.262-282.

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить

Поиск человека

Полезная информация

О вреде пальмового масла

«Сырная война» с Россией заставила украинцев задуматься над тем, чем нас кормит отечественный производитель. Оказывается, каждый из нас за год съедает до 3,5 килограмм «экзотической» вредной добавки, даже не подозревая об этом…  

ВНИМАНИЕ!

Администрация сайта может не разделять точку зрения авторов и за содержание публикаций ответственности не несет! 

 Убедительная просьба соблюдать нормы вежливости и не подписываться чужими именами. 

С целью сохранения свободы слова комментарии НЕ МОДЕРИРУЮТСЯ!

Перепечатка материалов "ГОВОРИ" в полном и сокращенном виде - только с письменного разрешения.

Для интернет-изданий - без ограничений при обязательном условии: указание адреса нашего ресурса в виде гиперссылки.

Login